litbook

Поэзия


Поэзия Сергея Главацкого0

ОРIГАМI

Мою тишу поруш. Я кохаю без тями. 
Звуком флейти поклич, я почую крізь межі. 
Звик, що кожного вечора ставить питання 
Мені дика самотність: «Кому ти належиш?»

Відповім. Уві сні навіть відповідь знаю. 
Я завжди був із тих, кому слів не бракує. 
Це – дорослі й старі у дитинство пірнають, 
Це – дорослими думами діти міркують.

Вперті рукостискання комети, кохана, 
Знов спливуть крізь твої білосніжні долоні. 
Я не знаю, коли, як раніше, над нами 
І світанки, і сутінки стануть – бездонні.

Тільки Хаос віднині на кожній іконі. 
В повний зріст… Розумій цю шаленість, як знаєш! – 
Що мій іній вже визрів у моря бутоні, 
І подвійну планету твій космос приймає.

І ходити по водам змогло б моє тіло, 
Якщо це не моря, а затоки й мілини. 
Та душа Заповіт захищати схотіла, 
І одразу підсудний назвався: людина…

Ми ангіною визнати можемо дивне, 
І, розплавлені, із горизонтом зростатись,
Та, змінивши себе, ми б з’єднались в єдине…
Тільки іншими нам – вже ніколи не стати…

Ми не змінимось – все нас в собі влаштувало…
Увертюри іроній – нажаль, не прочани.
Зрозуміти не можу, чому я так вдало
Мілину розставання назвав океаном?

Мою темряву вбий, посміхнувшись миттєво! –
Бо я інших не хочу від тебе дарунків! 
Тож поклич – приголомшливо, швидко, чуттєво. 
Чи – нечутно поклич… несміливим цілунком…

Як завгодно! Сигнал твій із простору й часу 
Я впізнаю, і зміст зрозумію одразу!..


***

Поїдемо з тобою на косу?..
В минулому, в билинному, – як-небудь…
Бо не буває так, щоб вічно небо 
Лиш на Страшний запрошувало Суд, 
Щоб ліс був повний стріляних косуль…
Я помолюсь із муфтієм, чи з ребе, 
Машину часу дочекаюсь, якщо треба…
Бо в ній крізь смерть я ніжність пронесу…

А потім буде – кедра хризоліт, 
Та хризопаз полину, що свій вік ховає…
Там нас бездонне море сповиває, 
І бачить сни, яких не знав Евклід…
Які іще не стиглі, не палкі…
Я навіть з карантину виринаю, 
Себе, як лицар перед бомбами, міняю, 
Щоб бачили дельфінів кораблі…

Поїдемо з тобою на косу?.. 
Яке б ім’я тобі не дали в цім безладді, 
І скільки років не було б тобі насправді, 
Давай до лісу нас я відвезу, 
Де аїсти давно тебе пасуть, 
Де гай з берiз та дача… Я не можу 
Інакше… Вибачай, я дуже прошу: 
Пробач мені – це небо, цю косу…


КОРАБЕЛЬНА КОЛИСКОВА

Такий місяць тут є! Завірюха така,
Що стає камертоном любові – навіки!
В наші дзвони хай б’є, божевільна, п’янка,
Загостривши себе лезом ніжної втіхи.
Тут велична орда снігопаду вночі,
Набряк білого та невгамовного снігу,
І в цей час слухай гру німоти – і мовчи,
Поки атоми космосу створюють кригу.

Завірюха така, що забув в небуття
Видихати дзеркальну мелодію долі,
Та заслухався, як промовчало життя,
Не почув невід’ємної Божої волі!
Тут така колискова, тут тиша така,
Лиш твоя… І не зможемо потім згадати,
Що тримає нас в трюмі Господня рука…
Поки Світ, що помер, знову йде помирати.


ГАВАНЬ

Тиху гавань ніхто на поруки не візьме,
Сизе море не стануть у нас забирати…
Бо відмічено місце розлуки – і, звісно, 
Час настав труп історії вже поховати.

Тут ніколи ніхто закохатись не зможе –
Зачаровано нами назавжди це місце.
Тиха гавань – чужа для усіх, хто є схожим
На закоханих нас, – із чавунного тіста,

Зі серцевих шумів, з агонічного болю…
Коли прийдеш сюди – завтра – місяць зів’яне, 
Коли прийду сюди – наші зносяться долі…
Ми розійдемось знов, як розірвані рани –

Континентів безодні у просторах часу…
Але позов ніхто не пред’явить. У вічі 
Один одному дивлячись, взнали одразу: 
Наші душі змінили прописку – навічно.

Тиха гавань із вітром з’єдналась так тісно,
Немов руки циклопів застигли в пасатах…
І цей вітер, назавжди у гавані стислий,
Вже не зможе собою весь світ колисати.

Приворожена тиха, прихована гавань – 
Лиш примарними, вічними хвилями й нами…
Бо достатньо для неї і нашої Навi, 
Бо вона наковталася й наших цунамі…


ЗОРЯНИЙ ГОДИННИК (3, 14)

Донька числа π, сестра березня,
Несправжнє обличчя Сансари,
Ти – символ розлучної єресі,
В душі твоїй – води і хмари.

З усіх дітей березня раннього,
Із риб, що харчуються страхом
На тризні печалі безжальної,
Ти – найнавіженіша птаха…

Де звіра безсмертя сховала ти?
Здаються віки тобі – миттю…
Буттям не схотіла ти марити,
Й залишилась Роком в століттях.

В сузір’я дванадцяте хочу я…
Це ти у небес акварелі
Комету Галлею наврочила?
Або ти і є – ця Галлея?

Даруєш тріумф чи прокльон – мені?
Як бути, коли нас вертиго
З’єднає, сплете з незнайомими?
Пробач, нерозгадана книга! –

У серцебиттях я заплутався,
Твої прочитав – надто пізно,
До Світла не встиг повернутися,
Мені поміж зорями тісно,

Став тінню… Прийшов час мій зоряний –
Не схожий на сонячну вічність,
Страшний, як безодня між долями, –
Він цербалом глянув у вічі.

Донька числа π розуміється
У створенні тіл галактичних…
Скажи ж, де мій погляд зустрінеться
З твоїм, незабутим, магічним?

А поки я буду, як пам’ятник, –
Стояти й дивитись на вирій,
Де ми – розкачали наш маятник,
Створивши в собі – диких звірів…

Чекати з занять або з іспитів,
Тебе як раніше – у місці,
Де ми стали майже – антихристи,
Де ми розірвали намисто…

І поки все світле у спогадах
Не жертвую я заратустрі,
Я буду стояти, немов би ти
Усе ж таки прийдеш на зустріч,

Бо є почуття неприступними…
Я буду тут вічно стояти,
І в цьому житті, і в наступному.
Чеканням ламаючи грати.


СВIТЛИНА

Вночі не плач, і знай, що в кам’яній пустелі, 
Де кожен день без тебе – невимовний біль, 
Де вiли плавають, аскет заради тебе 
Обіт життя зберіг, повіривши тобі.
І хай альков розпусти охолоне, скелi 
Впадуть, вiн пригадає той лише обiт, 
Цілунок, погляд твій – зі сцени… може – з неба?..
Твоя рука – в моїй, моя душа – в журбі…

Стерильний Крим від поцілунку збожеволів, 
В його очах – агонія та плями болю…

Вночі не плач, і пам’ятай цей сполох світла, 
Тримай його, як кадри дивного кіно, 
І зрозумієш, Хто сплітає наші долі, 
Що Боже Диво – бавиться з людьми… 
Багато тих, хто пам’ятає своє Літо, 
І так, як ми, його кохає все одно – 
Той поцілунок, сцену, краплю болю, 
Твій погляд, руку… Я і ти – це ми…

Повітряний міраж. І чийсь безглуздий гомін. 
У забутті – відчую я твої долоні.

Не плач! Нехай спіралі див сплітають знову, 
Нехай Усе – було вже, і було Життя… 
Не забувай, з ким ти спіймала сполох світла – 
Він досі ще не дописав кінець, 
І темрява не зможе вбити слово, 
Яким опише чисте почуття, 
Коли рука… і поцілунок… й вітер… 
Крізь залу – лише стукіт двох сердець…

І пам’ять потрапляє у концтабір часу. 
Фотони віри – у труні, де світло гасне…


***

Горіти в пеклі – за усі думки,
За всі знання і нашу щирість,
Відсутність віри в Божу милість,
За заборону на гріхи,
З тобою, моя люба, треба нам…
Та бачить Бог – а Він нас бачить,
Що лиш образить, не пробачив,
Для нас створивши в пеклі храм.


***

Ну що ж, все пеклом закiнчилось, 
Хоч кожна мить – як атом сну,
Чекає вакуум на милість…
І оживуть у цю весну

Всі сни твої. Ти – зміст Творіння, 
Ти – ємкість грішної душі. 
На ключ закрий все розуміння,
Замком коморним від чужих!

Напалм не вб’є істоту темну, 
Не потонути нашим снам…
Хоча тепер душа – даремна,
Що я твоє минуле – знай!

Хоч сплять авгури, хоч без тебе 
Весь світ – це просто ГМО, 
Я більше не повірю Небу, 
Бо зрада – на мені – клеймом…

Нехай без тебе – тут я вдома, 
Мовчи, ховайся, бережи 
Щасливі наших душ фантоми…
Не плач. В тобі живу, як жив.

В цій кел’ї, чи в таверні, може…
Побачив я: в одній з кают 
Є тінь, що так на тебе схожа, 
Що я засну востаннє тут.

Сансара каравай готує…
Біль осліпляє, гасне вірш…
Нехай помру, та занотую: 
Що я – твоє… минуле… лиш…

Без міри я тебе кохаю! 
Так люблять діти перший сніг… –
Це Символ Віри… Символ раю – 
Не треба іншого мені.

 

Рейтинг:

0
Отдав голос за данное произведение, Вы оказываете влияние на его общий рейтинг, а также на рейтинг автора и журнала опубликовавшего этот текст.
Только зарегистрированные пользователи могут голосовать
Зарегистрируйтесь или войдите
для того чтобы оставлять комментарии
Лучшее в разделе:
Регистрация для авторов
В сообществе уже 1129 авторов
Войти
Регистрация
О проекте
Правила
Все авторские права на произведения
сохранены за авторами и издателями.
По вопросам: support@litbook.ru
Разработка: goldapp.ru