Про великоукраїнський шовінізм, вітчизняний літературний прорив у світі, видавничий Апокаліпсис і кулінарні метафори провінційної поезії.
В квітні починається відлига культурного життя. Пригріває сонечко і у авторів активізується їхній традиційний біологічний цикл. Вони облаштовують території для публічної демонстрації своїх навичок й умінь. Натуралістами досі не встановлено, що слугує причиною цьому – боротьба за територію чи змагання в ієрархічних східцях популяції. Цікаво, що в цьому сезонному прояві таке культурне гетто як Запоріжжя стає усе більш відвідуваним місцем метрів, дециметрів і сантиметрів актуального літературного процесу. Пропоную огляд кількох подій цього квітня.
6 квітня – річниця збірки «Гімн очеретяних хлопчиків»
Ага, знаю що воно якось зовсім не скромно починати (та що там «починати»! – взагалі говорити тут про це) розповідь з події, в організації якої брав безпосередню участь, але куди правду діти – за словами Олега Коцарева книга є «одним із найцікавіших поетичних проектів року». Та й якщо дотримуватись точності літописання – розмови про річницю збірки придніпровської поезії «Гімн очеретяних хлопчиків» не оминути. Не буду флудити про стриману пиячку під пєчєнькі і цукерки, краще понуджу на тему, можливо незручну для публічного обговорення. Міркуючи над «слабкими місцями» книги в розмові із другом, він сказав, що «люфтом», на його думку, є її двомовність. Однак, це проблема не збірки – це сумна тенденція вітчизняного літературного процесу.
Українська література останніх кількох років почала динамічно сегментуватися за мовною ознакою. І що цікаво – як правило процес одновекторний. Якщо проекти, що від самого початку створювалися орієнтованими на російськомовну творчість (фестивалі, періодика), почали все більше просочуватися творами українською мовою, то зворотного не відбувається. Воно і зрозуміло – жодних поступок «окупаційній культурі». Таким чином національно свідомі митці проводять «санітарну роботу». Мовляв, «у нас тут справжній літературний процес – хочеш брати у ньому участь – переходь на українську».
В цей час двомовні видавничі проекти перетворюються на моветон, маргінальну витівку, периферійне явище. Зборні солянки, братські могили, шайку-лійку. Твори російською мовою в них – ніби ложка дьогтю у діжці з медом. Типу, «Файна книжка, але ж котлети і мухи мають бути окремо, що, не могли обійтись без цих москалів?». Згідно із цією логікою російськомовні автори хай вже живуть в Україні, куди їх дінеш, а от видаватися їм краще в Росії. Власне, це на сьогодні і відбувається – актуальна російськомовна поезія українських громадян інтегрована у російський літпроцес. В той час коли автори з якісно гіршими текстами намагаються самоорганізувати себе в антологіях, то виглядає це не просто комічно, а часом й взагалі жалюгідно. Ви мабуть бачили такі книжки. До них беруть кількох класиків (хто у нас там з народжених в Україні – Ахматова?), парочку поетів з «голд-складу» рівня Кабанова (частіше за все не спитавши у них на це дозволу), і рясно перемішують їх незліченною кількістю Вась Пупкіних. Таким чином ця література сама заганяє себе у резервацію в Україні.
До чого всі ці напівістеричні шмарклі? До того, що мені бракує якісно укладеного і представленого друкованого контенту російськомовної літератури, написаної українцями. Мені бракує антологій поезії і прози ,створених не за принципом «взяти брата, свата, дядю Толіка і весь актив пенсіонерок крижопільського ЛітО». Мені бракує представленої унікальної ідентичності цієї літератури. А чи є взагалі ця так звана «унікальна ідентичність», піде мова далі (от бачите – а мав писати тут про річницю збірки).
17-18 квітня – приїзд літературного критика Сєрґєя Костирка
На запрошення Запорізького національного університету разом із делегацією «Дома русского зарубежья им. Александра Солженицына» Запоріжжя відвідав Сєрґєй Костирко. Й під час виступу на телебаченні, і під час лекції зі студентами філфаку, і зустрівшись із запорізькими літераторами, він промовив багато цікавих і актуальних речей. Деякі його думку наштовхнули мене на власні міркування. Зокрема:
Перед читачем завжди вузька вибірка творів того, що йому пропонують . Ми обираємо твори, підкріплені вдалими маркетинговими стратегіями; представлені привабливими харизматами; книжки, що тримаються на верхівці хвилі інформаційного шумовиння. Це є для багатьох з нас тією експертною оцінкою якщо не дійсно аж такої «якісності», але принаймні «вартісності» видавання. Нерідко ця «оцінка» цілком виправдовує себе і завдяки ній ми отримуємо й справді хороші книжки. Але скільки літератури, можливо набагато більш вартої уваги, проходить повз нас – на осаді строкатого мерехтіння, стишеним інтершумом в цьому цілодобовому радіо із небагатим вибором платівок?
Сучасна культура споживання висуває для вимогливого читача більш суворі вимоги. Він має працювати над вибором книжки. І питання в тому, щоб не тільки слідкувати за:
- номінаторами, переможцями літературних премій, а й за політикою укладання журі, авторитетністю членів його складу, інтерв’ю і додатковими публічними матеріалами навколо присудження місць для розуміння мотивації у цих рішеннях.
- рецензіями і відгуками (як фаховими, так й аматорськими), а й намагатися аналізувати, які з них не є тією ж маркетинговую стратегією чи захвалюванням з симпатії.
Також мені цікаво було дізнатися у Сєрґєя Костирко, хто ж на сьогодні є обличчям сучасної російської літератури у світі. Адже для всіх пострадянських країн, котрі тривалий час знаходились в культурній еволюції, важливе міжнародне визнання їхніх власних «зірок» і «зірочок». І тут важливо не піддатися безоглядній ейфорії чергового вітчизняного прориву й дізнатися обставини цього «дива»: в якому видавництві надруковані ці автори; на кого воно орієнтоване – дійсно європейського читача чи на місцеву російську діаспору; який наклад у цієї книжки (коротше кажучи: там хтось взагалі помітив, що це вийшло?).
Сєрґєй Костирко відповів, що для Росії таким автором є Людміла Уліцкая. І додав «нажаль», бо при всій якості цієї белетристики вона усе ж залишається белетристикою. А я призадумався, чи не є найбільшим проривом України у світі не Забужко, не Андрухович, не Матіос, не Жадан, і навіть не Костенко, а Андрій Курков, подружжя Дяченків чи Генрі Лайон Олді… Й що особливо цікаво – всі ці автори російськомовні…
Ну й якщо мова зайшла про українську російськомовну літературу: Сєрґій Костирко - шанувальник творчості Олександра Кабанова. Говорить, що коли у Росії його критикують за надмірну «жартівливість» (майже «несерйозність») поезії, то не враховують її національної специфіки. Бо у віршах цього поета помітний той бурлеск, який ми упізнаємо ще у Гоголя (і який, вочевидь, був закладений як літературна традиція «Енеїдою» Івана Котляревського).
Це, власне, про ідентичність української російськомовної літератури.
26 квітня – дебати за участі Любка Дереша й Антона Кушніра
А ще у квітні Запоріжжя відвідали трєпєтний юноша Любко Дереш і лауреат Коронації слова-2011 Антон Кушнір. Мета їхнього приїзду – дебати на тему «Мости свободи – шлях в Європу прокладуть українські письменники». Не знаю, про що вони дискутували в ЗНУ, а от в обласній бібліотеці ім. М.Горького у них вийшла напрочуд занудна розмова про життя книги серед глобалізаційних процесів і нових технологій. Можливо, вона вийшла б і більш насиченою і поживною, якби не участь в ній бібліотекарок, які якось надміру хворобливо реагували на почуті тези. Найбільше їх обурила тема «смерті» паперової книги під наступом книги електронної (особливо запам’яталася полум’яна промова про те, що читати Пушкіна з єбука – значить порушувати духовну єдність із текстом і таке інше). З їхньої подачі це й стало магістральною розмовою. А я поцікавився у Дереша і Кушніра, чи не є ця істерія пострадянським синдромом. Типу, залишковий ефект серед людей старшого віку обожнення книги і сакрального акту читання (все те, до чого активно привчалися радянські громадяни). Та й культура споживання (яка є двигуном еволюції усіх технічних носіїв) активніше розвивалася у США і Західній Європі, тож не дивно що при вибірковому сприйнятті окремі її прояви нагадують знамення Апокаліпсису і проіскі Ацкава Сатани.
Кушнір зі мною погодився, а Дереш зауважив, що ностальгія за паперовою книгою характерна і для європейського читача. Й вже наступного дня, обговорюючи це із дружиною, почув історію про її зятя, який викладає в одному з італійських університетів. Не так давно після спілкування зі студентами він збагнув природу місцевого суму за поліграфією. Вона - символ престижу, оскільки асоціюється із заможністю, соціальним благополуччям, хорошою роботою і благоустроєм. Адже, лише маючи все це, людина може дозволити купити книгу (бо паперова книга в Італії не дешеве задоволення), розмістити її на поличці (і значить має власну квартиру і меблі, куплені спеціально під книги), і сісти її почитати (а відтак є вільний час, який не треба витрачати на роботу чи навчання).
28 квітня – круглий стіл «Тема часу в літературі»
Потеревенити про час було спільною задумкою Обласного ЛітО і літ-клубу «99». Задумка цікава, однак її трохи підгадили травневі свята (субота видалась робочою) і «Євро-2012» (прив’язка до стін університету не дозволила підготувати все як слід). Тож спілкування видалось дещо сумбурним. Проте, вона вкотре зазначила – інтерес до літературних дискусій важливо проводити на перетині різних літ-тусівок, художніх напрямків і поколінь авторів. Бо попри оптимістичні міркування на тему «запорізької поетичної школи» література Запоріжжя - це усе ж багатошаровий пиріг, поєднаний між собою прісним і малопоживним кремом. І такі розмови дозволяють «коржам» частіше роззиратися довкола себе й попри свою упевненість в тому, що от вони-то і є єдиною-справжньою літературою, котра пройде крізь віки і поповнить скарбницю світової культури.
