Ірен Роздобудько.Я знаю, що ти знаєш, що я знаю. — К.: Нора-Друк, 2011. — 240с. День Європи.
Новий роман І.Роздобудько віддзеркалює одну із ключових проблем нашого суспільства — побивання українців за кордоном у надії на краще життя. Виїжджаючи за межі України, наші громадяни чомусь переконані, що вони там комусь потрібні, наче там їх хтось чекає з радісною посмішкою, розпростертими обіймами і готовністю забезпечити житло, робоче місце, швидке й “неболюче” адаптування до нових соціальних умов, комфортне життя. Цій ілюзії піддалися тисячі наївних співвітчизників, що вже призвело до розпаду сімей, постійних сварок у них, зростання дітей без матері-батька й нарешті — знищення генофонду нації. А про втрату рідної мови, українських цінностей вже й годі говорити. Забігаючи наперед, скажу, що авторка лише на прикладі деяких персонажів торкається цієї теми, нажаль, не показуючи глибину цієї проблематики. Про це буде сказано трішки згодом...
Герої роману Ірен Роздобудько за різних причин опиняються в Німеччині у будинку фрау Шульце. В чужій для них країні вони займаються різним: Саня — бізнесом, Роман Іванович читає лекції в університеті, Оксана працює прибиральницею, а Максим коридорним. І начебто всі задоволені, кожен знайшов себе, але це все тільки на перший погляд, адже з поступовим розкриттям характерів кожного персонажа романістка показує усю двоїстість їхнього життя. Cаня, займаючись бізнесом і вдаючи щасливого чоловіка Соні — стрибає в гречку, тобто ходить "наліво" до продавщиці Лаури; Роман Іванович в дійсності працює на автомийці, а не читає лекції, та зраджує своїй дружині Вірі з повією й мріє написати роман; Максим, вдаючи привітного коридорного – насправді ж прагне стати професійним сценаристом та кіношником. І зумовлено це подвійне життя неможливістю реалізуватися у цій країні, а також ілюзією, що за межами будинку фрау Шульце, за межами Німеччини (тільки не на власній батьківщині!) можна здійснити свої заповітні мрії і досягти матеріального достатку. "Краще там, де нас нема" — цей намазаний медом вислів, немов корозія, роз'їдає героїв зсередини і змушує страждати. Це яскраво видно на прикладі Оксани, яка хворіє невідомою хворобою: "Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, і сказала б, що ось тут є діра — велика вакуумна порожнеча. І її неможливо залити настоянкою! Це невиліковна хвороба...Це коли всередині порожнечі виникає біль...Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем. Перевірилась у лікаря. Cерце в порядку. Потім нарікала на шлунок, підшлункову залозу, легені, нирки. Аж доки дійшла беззаперечного висновку — цей ліхтарик болю запалюється на тому місці, звідки вилетіла душа."(c.60). І романістка в цьому фрагменті правдиво зображає тугу за ріднею і власною батьківщиною, порівнюючи її з невимовним та невиліковним болем душі. Цей "ліхтарик болю" далебі затамувати всіма оманливими принадами, які нібито дає "закордон": грошима, розкішшю, престижною та високооплачуваною роботою, багатими коханцями тощо. А у випадку Оксани — багатий ізраїльський коханець. Та, на жаль, тільки смерть звільнила героїню від цієї душевної недуги. Але чомусь в кінці твору Ірен Роздобудько вимальовує напрочуд нереалістичну ідилію влаштованості в чужорідний соціум, бо впродовж усього роману герої страждали та жили подвійним життям, а в розв’язці стали щасливі й задоволені своїм існуванням. Письменниця зображає пансіонат фрау Шульце як дискомфортне й незатишне місце для персонажів, а Німеччину — як країну поневірянь й жахливих умов існування, аж потім різко переходить до такого "хепі-енду", й тому кінцівка художнього тексту не сприймається належним чином, адже спочатку все погано, а потім враз — усе добре! Така нечіткість якось збіднює цей роман та заводить у глухий кут читача...
На мою думку, текст Ірен Роздобудько порушує складну соціальну проблему й змушує поміркувати над стражденною долею українців, які поневіряються в чужих країнах у пошуках кращої долі, та, за влучним висловом німкені фрау Шульце, вони є — "відірваним листям, що летить за вітром" (с.194). Хоч в романі нечітко розставлені акценти, але, у всякому разі, він запрошує до дискусії на цю тему, що вже є певним позитивним поштовхом для читацьких розмислів.
Біографістика Ірини Славінської
Славінська І. 33 герої укрліт/ І. Славінська; худож.-оформлювач О. М. Артеменко. – Харків: Фоліо, 2011. – 412 с.
Біографічний метод – один з найстаріших у літературознавстві. Уведений у науковий обіг ще у XIX cт., він настільки в’ївся у сучасну шкільну й університетську практику викладання, що морально застарів та не витримує критики. Вивчення життя й загалом творчості письменника крізь призму біографічних моментів за старою класичною схемою – “народився-вчився-працював-написав такі твори-отримав такі премії-помер” – гальмує розвиток пізнання особистості та збіднює її неповторність. Бо між цими етапами є купа відтінків, які такий “законсервований” метод не “помічає”. Митець – це жива людина, яка має свої слабкості, звички, переконання, захоплення, хобі тощо. І якщо розглядати його у літературному процесі, як багатогранну особу наділену різними, а часто протирічними рисами, то може виявитися доволі цікава і аж ніяк не суха біографічна картинка. Варто по ниточці збирати факти, коментарі, події, враження, слова, асоціації й тоді це не буде пустим “консервуванням”, нагромадженням фактів, тлумаченням творів виключно через конкретну дату чи подію в житті. "Біографічний" спосіб інтерпретації дуже "плавно" лягає на твір і створює для літературознавців такий собі легенький спосіб пояснити і студентам, і собі – а чому ж насправді все так відбулося у тексті?! Зловживання таким тлумаченням текстів лишень призводить до негативних наслідків: студентів вчать бачити у художніх творах завуальоване життя автора й не намагатися "копати" глибше, а фахові викладачі-філологи з часом лишень тупіють і маразматіють, привчаються до думки, що біографія - це єдине джерело розуміння літературного твору. Хочу тільки наголосити, що зловживання такою методою вбиває інтерес до літератури, а найгірше до тих, хто її творить...
Ця довга преамбула стосувалася проблем, які присутні у вітчизняному навчально-виховному процесі, і вони, на щастя, не стосуються книжки І. Славінської. Адже представлені в книзі життєписи - інтерв’ю – це яскравий приклад поривання зі старою й нудотною “біографістикою” і пошук нового шляху розуміння автора та, якоюсь мірою, написаного ним. Асоціація – потужний прийом розкриття письменницького світу і його особливостей. Нажаль, цей “винахід” не автора книжки, а західних мас-медіа. Ірина Славінська виступає тут умілим ілюстратором винайденого. Та попри все, це значний поступ у неодноманітному баченні творців. Цих митців 33, як і літер у нашому алфавіті. Хоча не зовсім зрозуміло, чому до "сонму" героїв потрапили такі достатньо другорядні та зовсім посередні імена: Любко Дереш, Люко Дашвар, Світлана Поваляєва, Андрій Кокотюха, Лада Лузіна. Тут чітких критеріїв нема. Хоча авторка й відповідає на це питання: “Безперечно, не йдеться про повну добірку всіх знакових авторів. Очевидною стане відсутність деяких важливих імен. Причини різні. Переважно житейські" (c.4). Що ж, життя життям, але претендувати на статус "героя" цим іменам ще зарано, а деякі своєю творчістю й просто, відверто кажучи, не дотягнуться до нього, наприклад, “ширпотребні” романчики Л. Дашвар чи підлітково-сирі халтурки Л. Дереша тощо. І, можливо, журналістці тут не вистачило досвіду, щоб розгледіти у цих нібито “героях” – недолугих письмаків. Та, мабуть, інтерв'ю з ними когось із читацької аудиторії й привабить. Взагалі усі життєписи починаються досить одноманітно, таке враження, що Ірина Славінська представляє не визначних письменників читацькій аудиторії, а якихось добрих дядьків і тіток у дитячому садочку: "Хто з сучасних українських авторів може похвалитися, що про них писали класики соцреліазму?" (c. 5); "Хто з сучасних письменників знає всі рибні місця" (с. 83); "Хто з українських письменників зумів двічі отримати премію "Книга року Бі-Бі-Сі?" (с.109), "Дівчина з косою, але не смерть. Хто це?" (с. 191) тощо. А після йдуть стандартні відомості, почерпнуті з Вікіпедії або інших джерел. Можливо, це гра чи недоопрацювання, або найімовірніше - ще не винайдений спосіб подачі матеріалу. Що ж, це не біда, бо у здібної журналістки на це ще купа часу. Найбільш цікаві ті інтерв'ю в книжці, де письменник розкривається, щиро говорить про своє життя - від побутових моментів і аж до власних світоглядних позицій (розмови з Олександром Ірванцем, Іваном Андрусяком, Анатолієм Дністровим тощо). Але є і такі, які просто неможливо й нецікаво читати, до прикладу, з Юрком Іздриком. Адже інтерв'ю з ним перенасичено якимись занадто "вумними" термінами, пафосністю та абстрактними категоріями. Також незрозуміло, чому до категорії героїв-письменників зараховано Юрія Макарова, який є більше телевізійником та журналістом. Але це, звичайно, не применшує яскравості й талантів цієї людини. Варто лиш наголосити, що критерії повинні бути чіткішими, щоб поняття "герой" не стосувалося якогось тусовочного кола молодої журналістки.
Така книжка потрібна для тих, хто хоче познайомитися з основними й другорядними (див. угорі) персонажами сучукрліту. Можливо, певні відповіді письменників допоможуть глибше збагнути або по-новому розкрити деякі аспекти творчості митців, бо досвід автора, як би він цього хотів (чи не хотів), все ж присутній у його творах. Тож Ірина Славінська розпочала цікавий експеримент з біографічним методом. Найголовніше, щоб він став у пригоді літературознавцям, педагогам, а також читацькій аудиторії. І потрібно це все для того, щоб бачити у житті творців не просто сухий набір стандартних фактів і даних, а пізнати як яскравих й непересічних особистостей.
